Розмови про красу аутентичного гончарного промислу Опішні.



"Невелике старовинне містечко Опішня розкинулось серед широких полтавських ланів на березі Ворскли. Весною і влітку воно потопає в буйних садках. Далеко за межами Полтавщини Опішня відома своїми килимами і фруктовими садами. Але найбільша її слава - гончарні вироби.


Керамічний промисел в Опішні має багатовікову історію. Спроби обробки глини, як і такі техніки весь час змінювались і удосконалювались. Ще з Х століття нам було відомо гончарне коло, у ХІ-ХІІ століттях посуд стали покривати непрозорою зеленою, жовтою або вишневого кольору поливою".


Саме так починається стаття одного з дослідників Опішні радянських часів. Старовинне містечко, що відоме своїм гончарним промислом та потопає в буйних садах.


Що ми знаємо про Опішню сьогодні?

Як багато з нас проводили там свої вихідні?

Чи зможемо ми відрізнити Косів від Опішні?

Штампований глечик від кропіткої ручної роботи?


Цей матеріал для мене - спроба, дізнавшись більше, зміцнити свій зв'язок з культурою, що може бути джерелом натхнення та прикладом сталості і природності, якщо тільки дозволити їм посісти таке місце. Опішнянське середовище - жива, сердечна, це простір для фантазії та завзятості. І щоб ця багата культура не продовжувала своє життя лише у натяках на неї на розпроджах кераміки у підземних переходах біля метро, їй слід приділяти увагу. Навідуватись до майстрів, шукати своє, підтримувати життя громади.



Отож сьогодні ми знайомимо вас з Анатолієм Шкурпелою, майстром опішнянської кераміки, а також розпитуємо киянок про їхню любов до Опішні.


Я - майстер народних мистецтв, працюю в опішнянському стилі, роблю баранів, левів, вівць.


Я займаюсь цим скільки себе пам'ятаю, а мій батько - гончар з 1976-го року. Він щодня працював, і я вже дитиною це бачив. Ось змалечку коли я ще навіть не ходив, вже щось ліпив.




робота Анатолія Шкурпели, свічник "Відродження"


Професійно ж гончарством почав займатись як закінчив школу. Це означає щодня бути за кругом - і так триває вже 11 років. Мене усьому навчив батько, сам він каже, що і досі постійно учиться.


Якщо подивитись на лице майстра та його роботи - вони будуть чимось схожі. Кераміка виходить з-під його рук (FM: така старозавітня історія). Тому ми і кажемо, що нашим роботам притаманна зооморфність, адже керамічні тварини вбирають настрій і думки, образ їхнього творця. Все залежить від того, що відбувалось у душі майстра.



Витоки опішнянського стилю такі.


Раніше печі були примітивнішими - це були земляні закриті конструкції, над землею виглядав тільки димар. І от ви топите цю піч три дні, щоб всі вироби встигли запектись, аж раптом пішов дощ чи піч просто натягнула вологи з землі. Від цієї води при високих температурах всі черпки можуть потріскатись - і роботу зіпсовано.


Тому після хрещення Русі з'явилась окрема традиція. За старозавітним прикладом закладання у жертву ягнят та козенят, майстри почали робити маленьких козликів з глини - і класти їх у піч разом з іншими виробами. Так вони ніби приносили жертву, щоб всі їхні роботи гарно випалились і за дві-три доби, доки палять піч, не пішов дощ.


Загалом виготовляли кераміку побутового вжитку - тарілки, глечики, горнятка. Врешті решт, щоб уникнути викидання цих фігурок-помічників, їх також почали освоювати. Наприклад, робили коника так, щоб в ньому можна було зберігати крупу чи щось налити.


Так, власне, і з'явилось наша течія зооморфної кераміки.


Особливості кераміки: кольори, форми та орнаменти.


Опішнянська кераміка - це поєднання ручного гончарства, ліпки та розмальовки. Кожна квітка, кожен візерунок та деталь сворюються майстром вручну, і тому кожен витвір є унікальним. Навіть якщо майстер задумує зробити два однакові глечики, вони ніколи не вийдуть стовідстотково однаковими.


В опішнянській мальовці є велика кількість зооморфної наповненості - рибки, птахи, козлики, левики. Форми легко поєднуються, а між створіннями розмиваються межі - птахи переходять у квітку, лев раптом стає баранчиком, оздоблений вінками та рослинами. У нашій художній традиції немає гострих ліній, все має бути плавким, м'яким.



FM: Це така міфічна вільна краса, світ м'яких та казкових снів, в яких плаває майстер та до якого запрошує. Закрийте очі та уявіть акварельне тло, на якому починають виниката м'якими лініями містичні створіння, що всі - це точно! - мають добре серце. Пензель рухається, кордонів немає, отож істоти змішуються і поринають одне в одного. Так я уявляю собі опішнянську керамічну містику.


Якщо говорити про кольори, візьмемо для прикладу косівську кераміку - тут фарба має наче текти на стінках, і цього свідомо домагаються коли заливають глазур. В Опішнянській традиції такого немає, тут за основу - не рух, а кольори.


Особливого значення кожному кольору не надають, найчастіше застосовували білий, чорний, зелений, червоний і синій, чорного - найменше, тому що малюнки мають бути світлі.


Символізм в опішнянський кераміці проявляється через форми та змісти. Наприклад, на весільному блюді малювали дві пташки одна біля одної, а навколо - багато маленьких пташенят, так бажали створити велику та міцну родину.


Баран - це мудрість.

Леви - сміливість та влада.

Кінь - любов до праці.

Більшість ваз починаються з невеликої основи-вазочки, а потім розходяться вбоки ніби гілочками - це символізує дерево життя.


Знахідки археологічних розкопок показують як з часом опішнянські роботи ускладнювались - змінювались форми, з'являлись нові орнаменти.



Від вжиткого щоденного призначення витвори опішнянських майстрів перетворились на нарядні, святкові предмети, що були символом заможності сім'ї.


Городище, майстерня, артіль, завод та знову майстерня. До радянських часів майстри працювали індивідуально, майстернями, що були об'єднані однією локальністю та підходом.


Після Першої світової війни тут почали утворюватись гончарські артілі, а після Другої - заснували завод з виготовлення кераміки. Саме навколо останнього трималась спільнота опішнянських гончарів, серед яких є великі імена. Мій батько сам з Опішні, він пішов працювати на цей керамічний завод, де йому передали усі знання - так почався шлях до гончарства у нашій родині.



Поруч з Опішнею є Більске городище, одна з найбільших знахідок скіфської культури в цьому регіоні. Колись тут було велике поселення, річка, кораблі доставляли товари з Греції (хоча амфори, що знаходять у нас, датують старшими за грецькі). І от вже тоді на локальній кераміці з'являлись орнаменти з класичними червоним, білим чи чорним розписом - за кольором глини, бо нею ж і малювали.


Саме з Більского городища походять і наши орнаменти. Так виходить, що на цьому місці гончарна справа була весь час, здавна. Сьогодні, у незалежні часи, ми повернулись до того, з чого починали - працюємо індивідуальними майстернями.


Майстерня - це сімейний осередок, у моїй родині, наприклад, гончаримо ми з батьком, а брати можуть допомогти технічно.

Мій батько був головним технологом заводу і випустив покоління нових майстрів за роки своєї праці. Класичні академічні програми закладів художної освіти присвячують вивченню опішнянської традиції може декілька годин, за цей час неможливо нічому навчитись, можна хіба що отримати загальне бачення.


Для прикладу, раніше, на заводі, щоб навчитись робити миску - давали 2 місяці щоденної практики, щоб зробити баранчика - 1 рік. І це ще невеликого, півлітрового.

Опішня - це завжди ручна робота, і ні в якому разі не відливка у форми.


Навіть коли на заводі застосовували штамповку для виробничої кількості, до Опішнянської Кераміки такі вироби не відносили. Стати майстром - це великий, щирий та кропіткий шлях.



Анастасія Івченко

співзасновниця агенції Public Kitchen та школи сучасних

PR і комунікацій PUBLIC KITCHEN SKOOL


Я вважаю, що серед українських гончарних промислів опішнянська кераміка найбільше йде від серця. Ззовні в ній багато наїву, як і в будь-якій народній кераміці, але в неї вкладено стільки сенсу. Вона створюється фактично «наживо», без жодного попереднього ескізу. Після ліпки глина сохне близько тижня, випалюється, розмальовується, потім знову випалюється. Один виріб створюється не менше місяця - майстер цей вироб фактично проживає, зріднюється з ним руками та серцем. І характерні для опішнянської кераміки малюнки: листочки, квітки, віночки - у цьому стільки життя, чесності та простоти.

Мені загалом дуже близькі ремесла, в яких все створюється «наживо», коли фінальна картинка є лише у голові майстра.



І ця картинка рухлива, все може змінитися в процесі творення одним дотиком його чи її руки.


Звичайно ж я бачу опішнянську кераміку частиною сьогодення. Всі надбання українського гончарного промислу, тим паче опішнянського, легко імплементуються у сучасний побут. У мене вдома майже немає нового посуду. Він мені просто не подобається, окрім деяких виключень.


В моїй колекції вже є близько 10 об‘єктів опішнянської кераміки, всі старі, цінні і загалом, і дуже - для мене. Це і величезне кашпо, і настінні тарілки, і піали, і чашки, з яких я дуже люблю пити трав‘яний чай.


Всі вони купувалися мною в різні роки, але у дуже гарних людей, які цінують це все так, як і я.


Вероніка Селега

директорат гуманітарної політики ОП


Українська кераміка у вигляді щоденно необхідних речей, таких як тарілки, мисочки, горщики, підставки - це дуже сильні символи для мене. Символи ідентичності. Це український посуд, кольори та орнаменти на якому є рідними, ти їх шкірою відчуваєш і не треба обов’язково все навколо розшифровувати. Інколи геометричні фігури або квіти - це тільки те, що намальовано, без сакралізаціі.

Як і в українській пісні, до речі.


Опішнянську кераміку я відкрила для себе влітку, під час поїздки до тамтешніх майстерень. Всім раджу, від душі. Просто найближчими вихідними сісти і поїхати. Машиною або Інтерсіті. Відвідати пару ключових музеїв і далі - в майстерні.



Там кожен місцевий підкаже, до кого зайти з відвідинами.

Це буде незабутній подарунок собі.

А перед святами повернетеся ще й готовими сервірувати святковий стіл.


Поперешнюк Інна

співзасновниця компанії «Нова пошта» та співвласниця

ресторану «100 років тому вперед»


Усе моє життя — про Полтаву. Тут я народилася, росла, навчалася. Тут мій дім. Не дивлячись на те, що я обожнюю мандрувати, можу декілька разів на тиждень відвідати столицю з робочим візитом, все одно щоразу повертаюся додому. Багато хто дивується, чому я ще й досі не переїхала у Київ. Я посміхаюся і відповідаю, що не хочу покидати місце, яке люблю.


Здавалося б, нічим у Полтаві та області мене не здивувати. Проте ще й досі я відкриваю все нові й нові місця. Моя любов — гоголівські місця: Диканька, Опішня, саме Гоголеве. Я обожнюю народні перекази, кочубеївські дуби. Мене очаровує українська романтично-містична традиція. Коли бачу молодий місяць на Різдво, відразу ж згадую «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».

Не перестаю відкривати для себе Опішню. Там кожен дім, наче музей. Нереальна концентрація автентичного ремісництва, де ціле більше за окреме.


Добре пам’ятаю одну пару, яка на вході в майстерню завжди продає пиріжки з вишнями, розміром з долонь.

Обожнюю садиби, де є елементи побуту, особливі запахи, та більш за все люблю музей під відкритим небом. Там затишно, розмірено, наче весь простір присвячено одній меті — гончарству. Майстер-класи, дуби, скульптури під відкритим небом, лавки біля води. Там можна провести цілий день і не помітити, куди подівся час. А виходиш звідти очищеним та наповненим.

Опішня — це ще й приклад дуже доглянутого, улюбленого всіма його жителями села.

Навпроти місцевої автостанції є ринок — у мене весь дім в роботах звідти. Останнім часом я викуповую бракований товар у майстрів.

Глечики, куманці — вони вже не ідеальні для майстра, проте я вбачаю в них особливу красу.

Від усього серця раджу поєднати історичну екскурсію гоголівськими місцями з помірним духовним відпочинком в Опішні, відвідавши кафе з полтавськими галушками поблизу Диканьки.


Цей матеріал ми підготували за організаційної підтримки ініціативи Місто-сад, яка займається об’єднанням громад через створення публічних просторів та мистецькі проєкти.


Влітку 2020 на запрошення Опішнянської громади команда Місто-сад почала працювати над розробкою стратегічних та архітектурних пропозицій для Опішні — міста, яке має великий потенціал щоб стати туристичним центром та кращим місцем для мешканців громади. Анастасія Данилюк, проєктна менеджерка Місто-Сад, допомагала нам у підборі візуальних матеріалів, встановленні зв'язку з Опішнянською громадою та знайомстві з Анатолієм Шкурпелою, народним майстром.



"Для нашої команди Опішня стала справжнім відкриттям. Це місце дійсно вирізняється з поміж інших: його історія, природний ресурс та автентичний гончаський спадок — напрочуд сприятливе підґрунтя. Особливо зараз, коли існує виразна реактуалізація народного мистецтва, відновлення традицій та естетик. І бути осторонь просто неможливо.

У роботі з Опішнянською громадою ми намагаємося сформувати погляд щодо того, як локальне та споконвічне може інтегруватися з сучасним урбаністичним контекстом, випрацювати нові практичні кроки для комфортного життя, туризму і популяризації локальної культури.


У майбутньому хотілось, щоб кейс Опішні був тим, який подолає усталений розподіл подорожей на морі чи у горах та стане віднаходженням нового способу відпочинку, освіти чи навіть діджитал-детоксу," - розповідаює нам Настя від команди Місто-Сад.



За інформаційної підтримки ініціативи з розвитку Опішнянської Громади та Анастасії Данилюк.

Світлини з книги Опішнянська кераміка Г.П.Череваня, Національний архів українського гончарства та особисті архіви майстра.

Майстер кераміки та герой інтерв'ю: Анатолій Шкурпела.

Згадана на початку стаття: Опішнянська кераміка Г.П.Череваня.


Авторка: Яна Жадан



Підтримати Foodies Media та стати патроном.

<3


The Naked Bar

wine & coffee living room

Київ, Рейтарська 21/13

Нд-Сб: 8:00-23:00

Instagram

@thenakedbar_

Foodies Agency 

catering / gastro consulting 

 

для поп-апів та подій

 

напишіть нам:

hello@foodieskyiv.com

 

зателефонуйте нам:

063 64 333 65

098 175 60 40

  • Facebook
  • Telegram
  • Instagram

Ділимось новинами:

© by Foodies with Love. Kyiv, 2019